День Києва традиційно відзначають в останні вихідні травня. 2023 року вони припадають на 27-28 травня. Столиці України виповниться 1541 рік.
Історія свята розпочалася 1982 року, коли Києву виповнилося 1500 років. Тоді вперше місто урочисто відсвяткувало свій день народження.
З 1984 року День Києва пов’язують із Андріївським узвозом, там був влаштований вернісаж – виставка і продаж картин.
З того часу це місце є центром святкування днів міста. Знаменита вулиця художників, яку ще називають Київським Монмартром, давно вже стала брендом столиці, і як магнітом притягує туристів та й самі кияни люблять там гуляти.
Напередодні свята Советnews побував на Андріївському узвозі, щоб поговорити з очевидцями тих подій та згадати, як усе починалося. Упродовж 22 років тут була «Галерея 36», а зараз майстерня художника Олександра Міловзорова, роботи якого ви, звісно, бачили у Києві. Він оформлював ресторан “Дубки”, інтер’єри Національної філармонії України, станції метро “Тараса Шевченка” та “Олімпійська”.
У «Галереї 36» збиралися творчі люди, проходили вернісажі.
– Олександре Петровичу, як усе починалося? Чому саме Андріївський став столичним Монмартром?
– Тут були гончарні майстерні, галереї. І не дивно, що творчі люди почали збиратись тут. Спілка художників проводила тут перші вернісажі. Це зараз Андріївський перетворився на арт-ринок, а у ті роки сам вернісаж вже був подією. У 80-х було більше творчості та живого спілкування. На перший офіційний День Києва тут було галасливо та весело: художники малювали, сидячи просто на землі, співали музиканти.
У майстерні ми зустрічаємо художницю Ларису Пуханову, яка згадує, як усе починалося:
– Початок 80-х – це творчий розквіт Андріївського узвозу. Тоді створювалися перші вернісажі. Я була студенткою 5 курсу мистецької академії. На Андріївському почали виставлятися відомі художники, керував цим питанням академік та живописець Сергій Григор’єв. Ми могли презентувати на кілька годин свої роботи у так званому молодіжному крилі.
Зараз дивно це говорити, але картини висіли на парканах чи на якихось щитах.
Інтерес був великий, до нас підходили колекціонери, знайомились.
– Але за п’ять років я вже не виставлялася на Андріївському. Він мав такий потужний початок, але згодом усе перетворилося на ринок із «кульками і матрьошками».
Інші професійні художники також перестали вішати свої картини на вулицях, а почали це робити в галереях.
Так, Андріївський змінився, зараз це скоріше арт-ринок та місце «кичу». Митці зі своїми картинами перебралися на Пейзажну алею. Більшість продає свої роботи в Інтернеті. Але у майстерні Олександра Петровича творчий дух зберігся. Сам художник у свої 85 років продовжує створювати нові твори, який нещодавно намалював серію малюнків за мотивами роману «Муруся Чурай». Гостинний господар запрошує нас за стіл, і ми під старовинним затишним абажуром слухаємо його розповіді.
-Як змінилася робота художників під час війни?
– У березні 2022 року був змушений з родиною переїхати до Чехії. Мені виділили “творчу допомогу” у 200 євро. Вистачило на два десятки великих тюбиків фарби та на десяток полотен. Там я створив серію “Чеські хроніки”. Мої виставки пройшли у Чехії та Німеччині.
Лариса Пуханова вважає, що тема війни у мистецтві складна, бо не всі готові з нею працювати.
– При цьому не можна сказати, що війну хочеться забути. Однак не хочеться й примножувати. Є, наприклад, у Франсіско Гойї серія офортів Лихоліття війни. Але це графіка, не живопис. Графіка – це подивився та поклав у папку.
А картина висить на стіні. І хто жах війни вішатиме на стіну?
Я нікуди не виїжджала з Києва і про війну нічого не малювала. Мені не хочеться множити страхи. Знаю, що багато художників, які не бачили війни, досі перебувають у Карпатах, вони про війну писали картини, переживали. А, наприклад, мій знайомий, який був в Ірпені в окупації, який пережив найстрашніші моменти, нічого на цю тему не зміг творити. Лише квітучі сади малює.
Лариса знову повертається до теми, чому Андріївський перетворився на ринок. Митці впевнені, що це було неминуче.
– Так сталося не лише у нас, а й у всьому світі. Спершу ти художник, а потім бачиш, на що є попит, і те ти продаєш. Зараз знаю, що з художників на Пейзажній алеї вимагають якусь плату – з когось невелику, а з когось беруть просто «бандитським» методом.
До того ж, зараз у людей немає грошей на мистецтво. А ті, у кого вони є, не бігають Андріївським.
Але все одно до нас приїжджають люди на День Києва, і це є велике свято для художників.
І все-таки, незважаючи ні на що, у День Києва Андріївський узвіз стає таким, як ми його пам’ятаємо, у його найкращі часи. Тому прийти туди обов’язково варто, щоби відчути творчий пульс Києва.
Світлана Борисова. Фото автора