Ірма Вітовська – популярна українська актриса. Її люблять глядачі, її роботи відзначені нагородами на багатьох кінофестивалях. На одному з них — «Корона Карпат» у Трускавці «Советnews» зустрівся з Ірмою, де вона отримала приз за найкращу жіночу роль у фільмі «Мої думки тихі».
Задаю собі високу планку
— Ірма, нинішній рік приніс вам особливо багато нагород – і премію Національної кіноакадемії «Золоту дзиґу», і премію Спілки кінокритиків «Кіноколо», і приз «Золотий Дюк» на Одеському кінофестивалі, і в Трускавці вручили корону… Які відчуття від усього цього?
— Звичайно, це не може не тішити. Але я розглядаю ці події як джек-пот. Адже життя актора таке, що завтра цього може і не бути. Завдяки цим перемогам я доказую, що можу реалізовувати себе як актриса в абсолютно різних образах. Я пишаюся своїми роботами, в яких планка піднята доволі високо. І дуже рада, що у моїй долі з’явилися фільми «Брама» і «Мої думки тихі».
— Більшість нагород останнім часом ви отримали за роль у картині Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», як і сам фільм. Чому ви погодилися знятися у фільмі молодого, маловідомого режисера?
— Тому що я прочитала сценарій і він мені сподобався. Я зустрілася, поговорила з Антоніо, виникло порозуміння. А коли я подивилася його короткий метр «У Манчестері йшов дощ», то остаточно довірилася режисерові. Якщо людина талановита, то не важливо, скільки їй років, різниця у віці не заважала нашій роботі.
Наші думки були в одному руслі.
–Вам близький образ вашої героїні?
– Ні, ми різні люди. Хоча для України – це типовий образ: жінка за 40 із невлаштованим особистим життям, вона не хоче відпускати сина закордон, бо боїться залишитися одна. Але фільм не лише про еміграцію, що, звісно, дуже актуально для України, особливо для молоді. Він набагато глибший — про взаємини поколінь. Нас із головною героїнею поєднує те, що ми обидві — мами. І я розумію, що настане час, коли і мені доведеться відпустити свого сина.
Це дуже чесний фільм про простих людей, трагікомедія, тому у глядачів вона викликає як сміх, так і сльози.
Відпустку проводимо у подорожах
– Як вам вдається поєднувати роботу в театрі і в кіно з вихованням вашого сина?
— Ви не думайте, що я пропадаю на роботі 24 години на добу. Син мене бачить уранці перед школою. Я сама відводжу Ореста на навчання, коли маю вечірню виставу. І ввечері зустрічаємось удома, якщо немає зйомок.
— Цікаво, чи ви готуєте самі?
– Так, куховарки у мене немає. «Важку» їжу намагаємося не вживати, м’яса їмо небагато. Я люблю салати, овочі, сир у будь-якому вигляді, морепродукти. Мої фірмові рецепти, які обожнює вся родина, – омлет зі шпинатом і запечені баклажани із сиром і грибами. А чоловік добре готує страви у горщиках.
— Відпустку проводите всією родиною?
— Звичайно, ми любимо мандрувати. Майже об’їздили весь світ. А кожен вікенд намагаємося присвятити подорожам Україною. У нашій країні багато чудових місць. Цього року вперше побували на Бірючому острові. Чудові враження від цієї заповідної зони. Минулого року відкрили для себе Кінбурнську косу.
Я люблю подорожувати рідною країною.
До того ж, я великий пропагандист культурного туризму, як, наприклад, у Трускавці, коли люди спеціально приїжджають на кінофестиваль.
Не хочу, щоб син став актором
— Орест дивиться фільми, де ви знімалися?
– Так. “Браму” дивився вже 4 рази, хоч це і недитяче кіно. Фільм непростий і персонаж неоднозначний, але йому подобається, він багато фраз із фільму знає напам’ять і періодично цитує. “Мої думки тихі” він ще не бачив. Ми домовилися з ним, що він може дивитися всі українські картини, навіть незважаючи на їх дорослу тематику. Оресту вісім з половиною років, і деякі моменти у фільмах напевно не сприймає зараз через вік, але потім розуміння прийде.
— Ви хотіли б, щоб він став актором?
— Хай Бог помилує! Хоча в нього іноді виникає таке бажання, і на сцені він тримається добре, і, як йому зараз здається, це не дуже важко. Він бачить, що мій чоловік щодня ходить на роботу, а мама може й тиждень удома побути (посміхається). Все ж таки я хочу переконати його не йти в актори. Це дуже складна професія, не завжди вдячна і надзвичайно залежна від режисерів, кастингів, проб… Ти можеш залишитися незатребуваним, це може дуже ранити. Не кожному таке під силу.
Втім, до вибору професії ще далеко і бажання у дітей часто змінюються. Орест уже хотів бути і палеонтологом, і бізнесменом, і військовим.
Я сама хотіла бути істориком, а стала акторкою.
Ролі я вже вибираю сама
— Напевно, і вам, як творчій людині, успіх дався не просто…
— Звичайно, довелося набивати гулі, отримувати травми… Це жорстокий світ, і залишитися людиною тут не просто, треба мати твердий стрижень. Не завжди за свою роботу отримуєш чудову оцінку. Але не треба цього боятися. Я говорю своїм студентам: нехай удачі будуть рідкісними, зате вони увійдуть до історії.
До того ж, без життєвого досвіду ви не зможете зрозуміти і достовірно зобразити свій персонаж.
— Ви якось сказали, що зараз самі вже можете вибирати собі ролі…
— Так, це приходить із віком. По-перше, я говорю «ні» поганим сценаріям. По-друге, я не хочу повторюватись і грати те, що вже було, хочу експериментувати.
Хоча після серіалу «Леся+Рома», мені складно було уникнути образу моєї героїні. І на хвилі популярності цього ситкому мені пропонували схожі ролі. Мене не одразу відпустив цей формат. Але я проаналізувала людську природу і зрозуміла, що не можна рухатись лише у цьому напрямку. Дякую режисерові Анатолію Матешку, який запросив мене до серіалу «Акула». І там я зіграла роль такої собі стервозної красуні. Потім був телесеріал «Аркуш очікування», інші ролі…
— Якби було продовження серіалу «Леся + Рома», чи ви б знялися там?
— Так, але це вже була б інша Леся. Я, до речі, пропонувала продюсерам зробити продовження ситкому. Якщо ви пам’ятаєте, серіал закінчився тим, що Леся завагітніла. А до цього вони удочерили 4-річну дівчинку із Закарпаття. І ось через 10 років, уявіть, вже 16 років, а малому 10. Дівчинка вундеркінд, а малий шалопай. Цікаво було б спостерігати за взаємини дітей із батьками, дідусем у світлі конфлікту поколінь.
І вийшло б так, що до нас могли повернутися мільйони колишніх шанувальників плюс нова, підліткова аудиторія.
Це був би якісний і успішний продукт. Але треба було вкладати гроші, писати сценарій загалом не захотіли цим займатися, на жаль.
Леся з Ірмою не знайомі
– А образ Лесі вам близький?
— Хочу сказати, що Леся й Ірма дуже різні люди. І в житті вони ніколи не познайомилися б. І я тролила ті Лесині звички, які Ірма не любить, але робила б це люблячи. Ситком “Леся+Рома” приніс мені медійність.
— Яке ваше ставлення до пластичних операцій?
– Негативне. Акторка не зможе добре грати, якщо замість обличчя маска. Як передати емоції, якщо відсутня міміка? А якщо ти боїшся виглядати на екрані негарною, то кіно не для тебе. Подивіться, як чудово виглядає Ада Миколаївна Роговцева, яка з гідністю і органічно переходить у свій вік.
— Ви не знімалися у серіалах чотири роки. Чому вирішили піти до «Подорожників»?
— Тому що це перший із часів ситкому «Леся+Рома» україномовний серіал, у якому мені запропонували знятися. Також над ним працювала дуже гарна команда.
Нам потрібні історії успіху
— Чого, на вашу думку, не вистачає вітчизняному кіно?
— Мені хотілося б, щоб випускалося більше якісних українських фільмів. Адже від того, яким суспільство буде завтра для наших дітей, залежить рівень культури, смаку, самоповаги, ідентичності нашої нації. А кіно один із елементів, який нас збагачує.
Я хотіла б, щоб глядачі не тільки розважалися, а й розвивалися.
– Що для цього потрібно?
— Нам не вистачає позитиву як у кіно, так і в житті. Негативу більш ніж достатньо. Я розумію, що є корупція, що йде війна, але є багато хорошого, є й досягнення, наприклад, у наших спортсменів чи винахідників. Але про це чомусь не говорять. Ми всі заручники цього процесу.
Я пам’ятаю, як поверталася зі Страсбурга, де ми показували «Браму». Зі мною летіли діти, спортсмени, наша підліткова збірна виграла кубок Європи з бадмінтону. Вони в аеропорту несуть український прапор, кубок, німці вітають їх. А в нас тиша. Хіба ви не розумієте, наскільки це важливо для всіх? І це уже тенденція. У найкращому разі про такі новини напишуть одним рядком. Але ж це наші успіхи!
Тільки так прийде самоповага і підвищиться самооцінка нації.
І в кіно, якщо в ньому показано історію, позитивну для іміджу країни, то треба його просувати дуже активно, я навіть сказала б агресивно. Промоція позитивно іміджу України має бути на рівні державної політики. Це дуже важливо!
Досьє
Ірма Вітовська-Ванца – заслужена артистка України. Дворазова лавреатка національних кінопремій «Золота дзиґа» (2019, 2020) і «Кіноколо»(2018, 2019) (Краща актриса 2018 та 2019 рр. за фільми «Брама» та «Мої думки тихі»). Володарка національної премії “Телетріумф” (2012). Лавреатка театральної премії «Київська пектораль» (2016) і призу «Золотий Дюк» на ОМКФ 2019 за найкращу акторську роботу у фільмі «Мої думки тихі». Стала першим лауреатом премії Women in art від HeForShe у категорії «театр і кіно», створеної ООН та Українським інститутом. Вітовська-Ванца – активний громадський діяч, відстоює реформи у сфері культури.
Світлана Брага. Фото з архіву Ірми Вітовської